Не забудемо, Не пробачимо. Вічна пам'ять.

ні, я не буду звинувачувати  ні Росію, ні ще когось.

я не буду проклинати комуністичну партію і бажати смерті від страшних мук пєті симоненко чи ще якійсь паскуді.

мені соромно за те, що у моїй рідній милій Україні перед річницею такого сумного дня відкривають пам'ятник такій скотині як ч ленін.

мені заздрісно сусідці Польщі за те, що у них тепер заборонено будь-яку радянську символіку (під знаменем якої нас постраждало набагато більше, аніж поляків).

мене пробирають до кісток, м'язів, крові, еритроцитів і лейкоцитів ті кадри на великому екрані і та музика.

мене гнітить те, що тільки 33% наших громадян вважають Голодомор геноцидом українського народу.

мені гірко від того, що поставити свічку великі мужі прийшли скоріше через те, що треба, а не через те, що серце болить.

мені було дивно усвідомлювати, що на місці тих загиблих могли бути і ми самі.

мені неприємно, що нація у нас скоріше слабка, аніж сильна або ж мазохістична: нам подобається, коли з нас роблять ганчірку.

але я впевнена, що мої діти будуть знати правду, мої діти в цей день осмислено запалять свічку, а не тому, що мама і тато змусили.

мені не було холодно: у мене в лівій руці була свічка, а за праву тримала кохана людина.

пам'ять історії- це є те, що незламно тримає нас на грунті
це все те заради чого варто жити
все те, що є нашим сакральним і рідним

оця історичні пам'ять не є тим за що борються наші політики
не є тим, що продають у супермаркетах чи навіть на аукціонах
це не те, що вживлюють під шкіру чи вирізають в хірургії
це або є, або нема..

" Мамо, мамо, я скоро помру, Не рятуйте мене, не треба. Не ріжте ні брата мого, ні сестру, Бо не впустить нас Бозя на небо. А як серце моє навіки засне, Не вбивайтеся з горя, нене. Покладіть біля вишні в садочку мене І лягайте самі коло мене. Забринить понад нами бджола золота, А та вишня весняної ночі Накриватиме цвітом наші чола й уста, І росою вмиватиме очі. "